Чому в моєму житті з'явилися собаки

В дитинстві у нас завжди були собаки. Ми жили в приватному будинку і до нас постійно приблужувалась якась симпатична маленька дворняжка. Жила вона у дворі, без прив'язі і, куди б я не йшла, - я завжди брала собаку з собою. Коли мені виповнилося 16 років, ми переїхав жити в квартиру і собак більше ніколи не тримали.
Десять років тому в моєму житті знову з'явилися собаки. Займаючись до того часу вже дванадцять років бізнесом, я так багато часу проводила в офісі, що малорухливий спосіб життя почав позначатися на здоров'ї. Я займалася спортом, але лише пару разів на тиждень і у поєднанні з на роботу -з  роботи на машині і весь день в офісі – у мене почалися проблеми з судинами. Рекомендації лікарів сходилися до одного і того ж – треба гуляти. Не спортзал, не теніс, а годину-півтори в день ходити пішки і робити це регулярно.
Ми всі розуміємо, як важливо вести здоровий спосіб життя. Але, одна справа розуміти, зовсім інше – змінити звички, тим більше, якщо немає потрібного стимулу. А вже повірте, - погіршення здоров'я ніколи не стає таким стимулом. Порада друга зачепила потрібну струну. «Заведи собі собаку. Подивися в інтернеті різні породи, почитай їх особливості, подивися хто тобі підходить.»
Собака! Мій найвірніший друг в дитинстві. Як же раніше мені не приходило в голову, що саме собака була відсутньою ланкою моєму житті. У той же вечір я зависнула в інтернеті, а так як рішення я завжди брала блискавично, то тут же знайшла свою породу – стандартна такса довгошерста, а так як в Україні це порода рідкісна і цуценят в продажу не було, я в той же вечір написала в Архангельська, де і замовила симпатичного руде цуценя з родоводом.

За тиждень все було організовано і через Москву цуценя було поїздом доставлено у Київ. Яке ж це було довговухе руде двох-місячне щастя. У мене ніколи не було власної собаки, а тут ще і породисте цуценя, якого я обіцяла показувати на виставках, тренувати в норах і готувати до племінної діяльності!

Я кинулася в нове захоплення з головою, знайшла хендлера, яка почала займатися з Честером і готувати його до участі у виставках, щотижня відвідували уроки послуху, з 7-місячного віку пішли займатися на нори, а після першої виставки, зрозумівши, як мало чужий хендлер приділяє часу моїй собаці, я вирішила, що можу навчитися цьому сама. Мені порадили тренера з хендлингу – Аню і ми з Честером почали їздити на групові заняття з хендлингу 2 рази в тиждень. Їздити до Ані доводилось на лівий берег через весь Київ, іноді в пробках я проводила по 2 години в дорозі, мені не вистачало балансу, щоб гарно вести собаку, але я вперто продовжувала вчитися. Через рік ми закрили Честеру Юного, і дорослого Чемпіона України.

І ми гуляли! Наш будинок знаходиться на розі двох великих парків, де дозволено гуляти собак без повідця. Раніше я не могла змусити себе просто йти кожен день в парк і намотувати кілометраж. З собакою, прогулянка на годину-півтора вранці і ввечері стала нормою. До цього ж, до прогулянок спонукала місцевість на нашій дачі, яка хоч і була в 2 годинах від Києва на машині, але краса природи змушувала нас виїжджати туди на вихідні - з початку весни до пізньої осені.

Будинок стояв у 20 метрах від річки Рось, яка в тому місці розливалася майже як Дніпро, так як за пару кілометрів нижче була гребля. А за городами будинок прикривали пагорби, які вже двадцять років ніхто не орав і то тут, то там по них поросли сосни і бігали зайці й козулі. Плавання і прогулянки по пагорбах дуже підходили для зміцнення спини такси, а так як довга спина була слабкістю породи, то ми тільки те й робили на дачі, що купалися з собакою на сільському пляжі і годинами гуляли по пагорбах, з другої половини літа починалися маслюки і Честер з радістю годинами блукав по горбах, поки ми збирали гриби.

А два два роки мій Честер пішов за веселкою. Це сталося раптово. Коли я їхала в відрядження, я залишала його із співробітницею ветклініки. Вона за ним чудово дивилася, але в той день у парку, де вони гуляли, розкидали отруту. Загинуло чотири собаки, дуже швидко, я якраз встигла повернуться, і він пішов на моїх очах. Це була найбільша втрата в моєму житті, до цього я нікого близького не втрачала. Я впала в саму справжню депресію – місяць я плакала, я втратила сон, апетит, бажання працювати, спілкуватися з друзями. Нічого не радувало і я не уявляла, коли закінчиться цей стан. Взяти знову собаку я не могла, це виглядало, як зрада Честеру. До того часу я здружилася з Вікою з Пітера, власницею батька  мого Честера. Вона мене сильно підтримувала, саме вона могла пробитися до мене кожен день і ми довго говорили про моє горе, я знову і знову плакала. І раптом вона запропонувала, «Раз ти не можеш поміняти Честера на нову собаку – візьми відразу декілька!» Ця ідея знайшла правильний відгук у моїй зраненої душі і сльози зупинилися. Віка серйозно займалася породою і була відомим у Пітері хендлером, вона знала кращі розплідники Європи і Америки, і, поки ідея була гаряча, ми почали шукати гарних цуценят. Було вирішено взяти двох хлопчиків і дівчинку, різних ліній та з дуже хорошими родоводами, щоб вже раз я так серйозно захопилася і займаюся, то було кого розкручувати. Я хотіла виходити з собаками на міжнародні виставки, возити їх по Європі, а для цього були необхідні хороші цуценята. Ми підібрали двох хлопчиків з кращих розплідників Європи, дівчинку з Росії і вони втрьох поклали початок розпліднику довгошерстих такс Честерпрайд. Як розвивалося моє захоплення з новими цуценятами я напишу в наступних статтях.